уже йшов до нього паламар послом від пан'отця і просив його прийти завтра «на клебаню»[1], бо єго-мосць[2] дуже його потребують. Пан'отець почастував Івана вином — першим, яке, крім причастя, Іван мав коли-небудь в устах і просив його, щоби йшов до нього на службу.
— Прийду, пан'отчику, чому ж бим не мав прийти, — весело сказав Іван, цілуючи пан'отця в руку, але на думці в нього було зовсім що инше.
— А коли ж прийдеш? — запитав пан'отець.
— Ще нині відправлюся від свого господаря, а завтра вже буду в єго-мостя, — сказав Іван. Пан'отець поблагословив його на дорогу і пішов у село.
Іван був слуга один в своїм роді. Не тільки робив за десятьох, але — це була річ неменше важна і цікава — не їв нічого. Еге! Від того пам'ятного дня, коли то привіз стільки дров з лісу, господиня не бачила ложки ані хліба в його руці. І ніхто не бачив, щоб він їв. А про те за тих кілька неділь Іван розцвів і зарум'янився, мов полевий мак.
— Що це таке з тобою, Іване, — питала його господиня, — чому ти їсти нічого не хочеш?
— Я ситий — відповідав Іван. Навіть не ставте нічого перед мене, бо я не можу їсти.
— Але хто ж тебе так участував?
— Е, це вже річ моя. І не питайте мене, бо вам цього не скажу.
