Львова вибирався три роки, та й так таки й не вибрався. Ні, з отцим паном певно би чоловік не трохи світа побачив!
— Гей, парубче! — крикнув до нього пан з карети. Іван зняв шапку і наблизився до карети. Пан довгу хвилю придивлявся йому уважно.
— Подобаєшся мені, — сказав нарешті. — Власне втік мені візник. Умів би ти повозити четвернею? Бо з тих туманів (ту показав на лакеїв) жаден не вміє.
— Вмію, ясний пане, — сказав не надумуючись Іван.
— А хочеш вступити до мене на службу?
— Хочу! — сказав радісно Іван.
— Я князь Довгорукий, пан Чортопхайлівського ключа. Ти чував?
— Чував, ясний пане.
— Ну, так сідай же на кізли і бери віжки в руку, побачимо, як ти вмієш повозити. Вези нас до свого господаря: заберемо твої речі і зробимо з господарем обрахунок.
— Не треба, ясний пане, — сказав Іван. — Я власне скінчив свою службу і шукав іншої, то ні з ким і обрахунок робити. Речі мої лежать у певнім сховку, та я думаю, що до служби в ясного пана мені їх не дуже треба.
— Маєш рацію, — сказав, хвилину подумавши, князь.
Княжа четверня під Івановими руками йшла мов степовий вітер, легко, згідливо, без ніякої втоми. Іван не брав навіть батога до рук, досить було йому сказати слово, цмокнути та потрясти віжками,
