бання залізом по склі. Кізли княжої карети ставалися для Івана з кожним днем твердші, невигідніші і ненависніші.
— Боже, коли-б хоч яка зміна, яка пригода в дорозі — зітхнув раз Іван, коли рано з готелю вибіралися в дальшу подорож і в перспективі являвся Іванові довгий день, котрий треба було протовчися на шкіряній подушці посеред одностайних піль і лук під палким промінням серпневого сонця. А надто ще вид тисячів людей, занятих полевою роботою, будив в Івановій душі якесь прикре чуття. І рад він був, що вирвався з того ярма, а притім починав чути щось, немов гризоту сумління, немов би ця його подорож була тяжким гріхом. Але найгірше разив його спів отих робучих людей. Поки ще він був Іваном Лінюхом, співав дуже часто, і співаючи ті прості, сердешні співанки про долю, про любов і любовні пригоди дізнавав дивної полекші. Але від часу, коли чудовий перстінь обхопив його палець і розбудив в його душі нові сили, новий світ бажань, в тій же хвилі заспокоюваних та повертаючих усе на ново і вилітаючих що раз то в ширші круги, — від тої хвилі пісня втекла від нього. Зразу вона видавалась йому дурницею, не стоючою того, щоби на неї тратити хвилю часу, а тепер звеніла йому в ухах, мов якась гірка наруга. Ті люди співають — мабуть вони щасливі! І Іван трібував заглянути у власне нутро і спитав сам себе: «А я, чи ж я щасливий?» Не вмів відповісти собі на те питання. Аджеж, бачиться, нічого йому не хибує, а прецінь він чується та-
