ким одиноким, далеким від других людей, чує таку пустиню довкола себе, і не знає, чим її заповнити. Кілька разів трібував в той бік звернути свої бажання і зажадати їх сповнення, але з зачудуванням і переляком переконувався, що чудовий перстінь в тім пункті безсилий. І не диво. Перстінь сповнював тільки ясно означені бажання, а таких загальних, як «хочу бути вдоволеним» або «хочу чутися щасливим» перстінь не міг сповнити. Тут вже сповнення залежало від самого Івана, тут ніякий перстінь нічого не міг йому порадити.
— Ах, коби хоч яка пригода в дорозі! — зітхав Іван, сидячи на козлах і з якоюсь тривогою позираючи в неясну далечину, заслонену напівпрозірчастою ранньою млою.
Щоправда, пригод в дорозі не хибло й досі, але пригоди ті були самі глупі, такі, що не могли Іванові дати ніякої розривки, тим більше, що зараз в першій хвилі сила чудового перстеня все направляла, так що Іван не потребував навіть пальцем рушати. То колесо зломиться, то посторонок урветься, то кінь підкову згубить — ну, що це за пригоди! Та цим разом на Іванове бажання лучилася пригода забавніша: князь згубив гроші. Бачить Іван, що князь в кареті крутиться, кидається, зітхає, ба далі й клясти починає. Бачить це Іван, але нічого, мовчить і їде. Нараз князь кричить:
— Стій!
Іван зупиняє четверню.
— Що у тристенного, — воркоче князь, перешукуючи всі свої кишені і саквояжі, — аджеж я недавно мав її в руках.
