Лакеї позіскакували зо своїх сиджень і поставали в покірних поставах, понатягавшися мов струни, по обох боках карети.
— Гей, ви, тумани, — крикнув вкінці князь, — чи не бачив з вас котрий моєї портмонетки з грішми?
— Ні, ясний пане, — в один голос відповіли оба лакеї.
— А ти, Іване?
— Я бачив, ясний пане.
— Де?
— Вчора ясний пан дав її тій пані, що в нас була на чаю.
— Ти дурень, Іван! — крикнув князь, пригадавши собі в тій хвилі, що Іван сказав чистісіньку правду.
— А, коли я дурень, — преспокійно відказав Іван — то нехай ясний пан пішле лакеїв шукати портмонетки по дорозі. Бачиться мені — додав насмішливо, — що перед кількома хвилями щось випало з карети. Може то вона.
Покмітив князь, що Іван насміхається з нього і весь спалахнув гнівом. Знав добре, що з замкнутої карети портмонетка не могла випасти, особливо коли перед тим її в кареті не було, і що навіть коли би була і коли би випала, то Іван, сидячи на кізлах, не міг би цього ані бачити ані чути за туркотом коліс та лускотом кінських копит. Та все таки щоби зберегти свою князівську повагу супроти лакеїв, він гримнув на них:
— А ну, тумани, чого стоїте? Бігайте що духу! То не може бути, щоби вона пропала. Я тут вихилився, то може й
