ських копит лунав якось приглушено, мов несміло.
— В такім лісі й розбійникам ялось би[1] гостювати, — подумав собі Іван. Йому пригадалися ті розбійники в темнім, величезнім лісі, про котрих він малим іще стільки страховищ наслухався в бабусиних казках. — От якби нам тепер здибатися з такими розбійниками! — подумав. Та не встиг це подумати, коли в тім нараз по обох боках дороги з-поміж гущавини вискочила ціла шайка якихось обшарпаних волоцюг і кинулася до карети.
— Стій! — закричали волоцюги, махаючи кіями поперед кіньми і хапаючи їх за посторонки.
Іван зупинив четверню. Драби[2] обскочили карету і перших постягали лакеїв.
— Де гроші? — верещали вони.
— Питайте пана.
— Бийте лакейські душі! — крикнув ватажко волоцюгів. — Бийте, щоби душа пити просила, нехай признаються!
Драбам не треба було це два рази говорити. В одній хвилі кілька дужих хлопців розпростерло бідних лакеїв на серед гостинця та й давай молотити їх ломаками. Тим часом інші витягли з карети князя, котрий зо страху бачилось, онімів цілком.
— Де гроші? — крикнув йому над вухом ватажко.
— Лю… лю… люди! Лю… лю… люди! — блеконів князь, не можучи з переляку вимовити слова.
