йому напитися, протверезив також лакеїв і з ними разом всадив князя до карети, а нарешті ту саму самарянську прислугу зробив також ватажкові опришків і його кумпанам, що мов пороскидані снопи лежали насеред гостинця. Голова в ватажка напухла як баняк, а поперек лиця мав він синій басаман, мов ковбасу.
— А не казав я вам: дайте спокій? — добродушно мовив до нього Іван. Та ватажко ніяк іще не міг прийти до себе. Сидячи посеред гостинця, він в нетямі тільки рушав поблідлими устами, але не міг з них видобути ані слова.
— Бувайте здорові, людкови добрі! — сказав Іван, виліз на своє місце і взяв віжки до рук. Карета рушила з місця і швидко щезла розбійникам з очей. В найближчім місті князь мусів задержатися трохи довше і кілька день пролежати в ліжку. Іван пильнував його як батька, не спав цілими ночами і доносив князеві всього, чого тільки той потребував, хоч князь забув навіть дати йому гроші на видатки. Нарешті по кількох днях князь прийшов цілком до себе і міг уже спокійно згадувати про страшну пригоду.
— Так це ти сам один побив їх? — питав він Івана.
— Ну, а з ким же я мав їх бити, — відповів Іван, — коли вас вони били?
— Але бійся Бога, Іване, — скрикнув князь, — коли ти чув у собі таку силу, то чому ж ти не побив їх уперед, заким ще вони до мене причепилися?
