— Де гроші, блюдолизе! — кричав ватажко, махаючи здоровенною патерицею.
— Не знаю, — сказав Іван.
— Зараз ти будеш знати! — крикнули розбійники і почали шарпати Івана.
— Дай спокій один з другим, бо впаду в злість, — напоминав їх Іван.
— Ану, ану, впадь! — кричали розбійники голосно регочучись, і в тій хвилі шарпнули Івана так, що він мов сніп злетів з кізлів. Буки рясно посипалися на його плечі.
— А то що, б'єте? — крикнув Іван.
— А ти думав, що жартуємо? — реготалися драби і молотили ще дужче.
— Ах ви драбські душі! — крикнув Іван, зірвався з землі і вхопив свій батіг тоншим кінцем у руку. Замахнув довжезним пужалном так, що аж засвистало в повітрі. Вигинчастий, ременем оплетений прут гадюкою оперезав голову ватажка, котрий від тої несподіванки відразу впав на землю, мов косою підкошений. Другий замах повалив на землю другого драба, третій обезвічив третього, переламавши йому кості в обох руках. Заким розбійники поміркувалися, що Іван направду борониться, вже п'ять з-поміж них було каліками. А Іван гаратав далі, кожному даючи лиш по разу, але так, що мав того досить на весь вік. Увільнив князя, поголомшив тих, що держали коней, а ті, що били лакеїв, не чекаючи почесної, і самі пустилися навтікача. Тоді Іван спокійнісенько приніс із поблизького потока путню[1] води, віділляв князя і дав
- ↑ Путня — відро.
