а хто не жид. Прийде пан у перстенях, при золотім ланцюгу, вбраний так, що думав би чоловік: князь якийсь! А тут за хвилю ясна пані дзвонить і каже того пана брати за плечі та й викидати!
З таких і подібних розмов Іван довідався, що княгиня з тяжкою бідою встигла зацитькати вірителів, щоби ждали аж до приїзду князя і що, значить, тепер, іно невидно, вони спадуть сюди мов круки, а коли князівських грошей не стане, то треба надіятися великої біди.
Іван зразу сам собі не міг вияснити, чому всі ті розмови дотикали його так боляче, немов би то річ ішла про його власну родину. Що прив'язувало його до князя? Нічогісінько. Не подобалася йому й княгиня таки від першого погляду. Була це висока, випростувана, горда пані, котра досі ані разу навіть не зволила зирнути на нього і загалом з прислугою обходилася як з худобою або бездушними меблями. А княжна? Іван зразу якось не запримітив її. Була це невеличка, дрібненька осібка з круглою як яблочко головкою, капиночку задертим носиком і чорними, цікавими оченятами, безмірно рухлива і щебетлива, вічно занята собою, своєю туалетою, своїми канарками, своїми обожателями. Іван побачив її аж кілька день по своїм приїзді, коли прийшла оглядати четверню, що приїхала з краю.
— Ах, які ж вони гарні! Ах які ж вони миленькі! — Скрикувала вона, плещучи коней по хребтах та мордах своєю дрібною, майже дитячою рукою.
