— Тепер я буду могти виїзджати на корсо, правда папочко?
— Ну, так, розуміється! — буркнув князь.
— Тільки ти мусиш купити мені кабріолетик гарнесенький-гарнесенький. Купиш, папочко?
— Ей ти щебетушко моя! — сумовито сказав князь, — чого би я для тебе не купив! Та тільки бачиш…
— Е, що там бачити! Купиш, купиш, купиш! — приговорювала дівчина, скачучи довкола батька і гладячи його попід бороду. — Ах, як то буде чудесно!
А потім додала, приймаючи нараз поважний, а навіть трохи затурбований вид:
— А візник? Чи це той візник, котрого ти, папо, з краю привіз? — спитала показуючи на Івана, що стояв перед нею, держачи коні.
— Той самий, Ніночко.
— Який поганий!
— Поганий, дитино? Чому поганий?
— Правдивий медвідь. Куди я з ним покажуся?
— То можемо його відправити, — сказав князь.
— Відправ, папочко. Приймемо джокея такого, що й услужити потрапить.
І лестячися до батька, мов кіточка, вона пішла з ним у покої.
Іван почув правдиву ненависть до тої сороки що, здавалося, не мала ніякісінького розуміння о Божім світі і о клопотах життя. То й справді, він почував якусь таємну радість, коли одного дня вірителі, довідавшися про приїзд князя і давши
