йому трохи віддихнути, цілою ватагою облягли князівську віллю і один за другим почали достукуватися до покоїв.
— Хотів я допомогти їм — думав собі Іван. — Але коли це такі легкодухи, то нехай самі собі радять, як зуміють. Навіть пальцем за для них не рушу, он що!
І сів собі на лавці під стіною віллі, курячи люльку і не думаючи ні про що більше, як це звик чинити в неділю з полудня, коли ще служив у селі і коли для нього наставала хоч коротка хвиля відпочивку.
— Іване! — роздався нараз сріблистий голосок з галереї тут же над його головою.
— Слухаю! — сказав Іван.
— Будь такий добрий, запряжи пару гнідих до фаєтону!
Легкий шелест сукні свідчив, що властителька того голосу сквапно віддалилася.
— Котра би то могла бути, стара чи молода? — думав Іван, котрий не міг бачити її лиця. — Чорт їх по голосі пізнає, коли обі пищать як кітки. Але почекай лишень ти, вивірко!
Воркотячи, він пішов до стайні, де коні були вже вичищені, фаєтон приготований, упряж блищалася мов дзеркало. Заким Іван наблизився до дверей, уже фаєтон був запряжений.
В тій хвилі з віллі вибігла панна Ніна, рум'яна, свіжа, в моднім спацеровім строю.
— Там папа з тими своїми вірителями марудить, — щебетала вона напів сама
