до себе, напів до Івана. — Що я маю слухати їх нудного балакання? Краще переїхатися до ліска.
І стала перед фаєтоном, дожидаючи, щоб Іван допоміг їй всісти, але навіть не дивлячися на нього.
— Я з паннунцею не поїду, — сказав рішуче Іван.
— Не поїдеш? А то чому?
— Бо я поганий, медвідь, а паннунці треба джокея.
— Що? що? що? — лепотіла панна Ніна, її личко спалахнуло живим рум'янцем, не знати, чи з гніву, чи може зі встиду.
— Нехай собі паннунця шукають джокея, а я не поїду, — повторив Іван.
Панна Ніна ще хвилю вдивлювалася в нього якимись не то зачудованими, не то безконечно жалібними очима. Рум'янець звільна щез з її лиця, котре поблідло-поблідло, а на очах у неї закрутилися сльози.
— Грубіян! — шепнула і відвернулася, щоби йти назад до покоїв.
Івана немов би хто кліщами стис за серце.
— Ну, нехай паннунця сідають — сказав лагіднішим голосом. — Поїдемо вже, коли паннунця хочуть.
— Я не хочу! Не поїду! — відрізала Ніна, і не глянувши навіть на нього, пішла до покою.
— Ото я дурний як чобіт, — воркотів сам до себе Іван, сидячи знов з люлькою в зубах на лавочці (коні і фаєтон уже давно стояли на своїх місцях).
