— Так ось вони що про мене говорять! — прошептала панночка, чуючи, що їй у грудях починає дух захапувати.
— І чи то правда, що татко паннунцін винен баронові багато грошей і за те паннунця…
— Мовчи! Не дорізуй мене! — скрикнула панна Ніна, котрій аж тепер, за брутальними, хоч і щирими, Івановими словами, почало нараз світати в голові.
Коні рушили швидше. До кінця проїздки між Іваном а Ніною не було більше сказано ані одного слова.
На другий день знов Ніна казала Іванові прилагодити коні і повіз, хоч барона сьогодні у них не було.
— Розповідж мені дещо про наш край, — сказала панна, коли вони в'їхали в алею.
— А що ж я паннунці розповім? — сказав Іван. — Знаю тільки село й хлопське життя.
— Розповідж мені про село і про хлопське життя! Десять літ живу за границею. Тужу часом за селом. Боже! Там ще я була щаслива. А тут…
Сльози перервали її мову.
— Най паннунця не плачуть! — мовив Іван. — Село не втече. Ще паннунця можуть вернути до нього і бути щасливою.
— Пропало, Іване, пропало! — хлипала панна Ніна, закриваючи лице руками. — Вчора таточко продав мене баронові. Навіть контракт уже підписали. В м'ясниці наше весілля.
