На цю відомість Іван не найшов слів потіхи. А панна Ніна нараз обтерла сльози й випрямилася.
— Ні, нічого з того не буде! — скрикнула рішуче.
Іван видивився на її зарум'янене личко, її мокрі ще, роз'іскрені очі.
— Не діждуть вони, щоб я піддалася їх спекуляціям!
— А що ж паннунця зроблять?
— Утоплюся!
— Боже! Що це паннунця виговорюють — скрикнув Іван.
— Утоплюся, заріжуся, повішуся, або втечу, наймуся на службу, але за барона не піду. Ох, як я їх ненавиджу! І його і всіх тих, що кажуть мені називатися батьком і матір'ю, а вміють тільки розбуджувати мою пиху і шахрувати моєю душею! Всіх ненавиджу, всіх!
— І мене? — Спитав Іван.
— І тебе також, також! За те, що так як лис силуєшся закрастися до моєї душі, із лакейської цікавости розглянути, що в ній діється, щоби потім мати про що говорити з другими лакеями, судити мене, осміювати поза очі!
— Паннунцю! — сказав поважно Іван. — Прошу паннунці так не говорити. Ніколи нікого не суджу і не обмовляю ані в очі, ані поза очі. А коли я де про що паннунці питався, то тільки для того, що бажав би я паннунці допомогти.
— Мені? Ти, Іване?
— А чому ж би ні? Коли тільки паннунця хочуть.
