Ніни, Іван справді являвся дуже непоказним. Він не вмів говорити ніякою мовою крім своєї рідної, котрої на щастя блискучі паничі ані в зуб не розуміли, був маломовний, отяжілий і сумовитий. Бували хвилі, коли видавався їй по просту ідіотом.
Вони проживали, звичайно, в гарних віллях або в перворядних готелях, займали по кілька покоїв, при чім Іван, звичайно, як упертий Русин, завсігди поміщувався в однім затильнім покоїку, обставленім скромними меблями, а решту лишав для Ніни і для її гостей. Коли по якімось часі побачив, що його мовчазлива присутність і незграбні рухи не всмак Ніниним гостям, перестав показуватися в салоні, цілими днями сидів у своїй кімнатці і нудився смертельно. Тисячу разів трібував зайнятися чимнебудь, от хоч би струганням дерева або шиттям чобіт, котрого колись підовчився був від сільського шевця, але завсігди якась невидима рука витручувала йому з рук роботу, що він сам хотів зробити, — все те в одній хвилині вже лежало перед ним зроблене без нього.
І от виходив Іван у місто і волочився вулицями, звичайно одягнений як простий робітник, щоби ніхто його не пізнав і не займав. Мовчки придивлявся він до життя людей в тих величезних муравлиськах, що зовуться столицями світу. Багато дечого він там не розумів, та все таки образ нужди, в якій жила робуча, фабрична і зарібницька людність, був йому аж надто добре зрозумілий і кліщами тис його серце.
