рого він від разу зміркував, що її з ним нічогісінько не в'яже, Іван почув, що його надія пропадає і розвівається димом. Його заболіло щось дуже коло серця, він поблід і сціпив зуби, щоби не зойкнути з болю.
Ніна не дивилася на нього, занята перед дзеркалом своєю пишною фризурою. Тільки по Івановій мовчанці вона похопилася, що останнє слово нерозважно вирвалося їй з уст. І ось скінчивши поправляти свою фризуру, вона нараз обернулася, підбігла до Івана, і перескакуючи з одної крайности в другу, обхопила долонями його голову і пестячи його та цілуючи в чоло (в уста вона ніколи досі не зважилась поцілуватися), проговорила ніжним голоском:
— Ні, Івасю, ні братчику мій! Я знаю, що ти мене не покинеш. Ані я тебе не покину, вір мені! Полетимо разом обоє до нашої любої вітчини швидко вже, за кілька неділь. Нехай тільки м'ясниці скінчаться. Ах, я так іще хочу погуляти, потанцювати, повеселитися! Бо ж прецінь там, дома, як ти кажеш, засядемо як крілики в норі. Там не буде вже того, що тут, правда? Я навіть сама того не хочу. Але тепер іще тих кілька неділь нехай будуть мої! Добре, Івасику?
Іван був дуже сумний. Від якогось часу запримітив він одного панича, що раз-у-раз крутився коло Ніни і очевидно позискав собі її прихильність. Заздрість спонукала Івана прослідити потайно життя і відносини того панича. Він переконався, що молодий граф Едвін — чоловік
