— Зовсім непотрібно, Ніночко! Завдай собі труду зрозуміти мене! Зовсім непотрібно!
Та Ніна вже не чула тих слів, але тирликаючи якусь французьку пісеньку, крутилася по сусіднім покою.
А коли вночі Іван, утомлений цілоденною гризотою, спав твердо в своїм покоїку, війшов до нього граф Едвін, ступаючи тихесенько на пальцях, зняв йому з пальця чудовий перстінь і, виходячи, замкнув за собою двері на ключ. Внизу в сінях готелю ждала вже на нього Ніна, одягнена по подорожньому, а слуги власне виносили величезний тяжкий подорожній куфер.
— Ну, що? — шептом запитала Ніна.
— All right — шепнув Едвін. — Спить як забитий. Заким обудиться, будемо вже далеко. Ось перстінь.
І Едвін вложив його собі на палець.
— Дорогий мій! Дякую тобі — шепнула Ніна, стискаючи його руку. — Ти дарував мені нове життя, увільнивши мене від того медведя з лакейською душею.
В кілька хвилин пізніше повіз, запряжений препишною четвернею, дочваль гнав вулицями міста, везучи щасливу пару втікачів.
Перше почуття, якого дізнав Іван, прокинувшися досить пізно на другий день, то було почуття якоїсь дивної полекші. Здавалося йому, що якісь тяжкі кайдани спали з нього, що світ нараз йому про-
