за діло. Сонце жарило, з лиць котився піт. Сверщки цвіркали голосно та проникливо. Здавалося, що їх голос лунає десь глибоко під землею і впадає до вуха, мов гострий кремінний пісок. Окрім сверщків усе затихло, все поховалося в тінь перед палющим сонячним промінням. Лиш люди, пани сотворіння, мучаться тоді, коли спочиває природа.
— Лесихо, Лесихо! — чути голос якогось косаря з-під лісу.
Лесиха встала, приложила руку над чоло і вперла очі в далечінь.
— Чи не видите, онде три ваші корови в вівсі? — кричав голос дальше.
Із лісу долітало галайкання і верескливий спів Василя:
Ой там на горбочку
Сидів дідько в черепочку,
А ми його не пізнали…
Гей (оте „гей“ тяглося безконечно довго), мати ж моя, мати,
Пусти мене погуляти…
Го-о-о-а-усподи, воззвах тебі, услиши мя!…
— Ах, чортів накоренок! Уже знов змалював! Бодай же ти з себе печінки викричав! Василю, гей! Василю, гей! Дідьча би тобі мати в печені всадилася! Ту-у-мане вісімнадцятий, на! А не видиш, що корови в шкоді, га?.. А, повилазили би тобі тоті сліпаки, та би тобі повилазили!
— Господи помило-о-ой! — ішов відгук із лісу. Те „лой“ тяглося знов дуже довго і згубилося вкінці десь у далекім, темнім лісі.
