— Галаю, на, Галаю! — закричав знов косар з-під лісу. — А не виженеш ти собі корови з царини? Вигнало би тебе, як Бачинську гору, га!
— Ой-дуду-ду-ду-ду-ду, за волами я йду! — репетував Галай з лісу.
Косар, мабуть, стратив терпеливість, ухопив косу на плече та побіг сам виганяти корови з вівса. Ввігнав їх у ліс і щез за ними в темряві зелені. Лиш незадовго чутно було крик і ревіт Василя.
— А то, то, то! — приговорювала Лесиха, знов схиляючися до жнива. — Най з нього там і третю шкіру здійме, слова йому не скажу! Най пантрує худоби, а не галайкоче!
Вечоріло. Сонце пишно закотилося за сині гори. Мряка зачала налягати на луки і клуботися чимраз ширше сивими туманами. З-під неї, мов дитина з-під теплої перини, обізвалися деркачі. Перепелиці запітпіліткали з жита. Вітер повіяв від мочарів теплом та запахом сирого лепеху й татарського зілля. Любо якось та легко ставало на серці.
Наші женчихи дожали нивки, поставали, повипростовували крижі та відсапували.
— Ладний деньок буде завтра, — промовила Лесиха якось ласкавіше, як звичайно. — Богу дякувати, що ми тут нині впоралися. Завтра треба буде ячмінь на Базарищі схопити.
— Ладна ніч буде нині! — прошептала Горпина, легко почервоніла й зідхнула.
Анна всміхнулася до неї, та якось сумно, мов крізь сльози. Вона одна знала про тайну Горпининого дівочого серденька, про її любов до вродливого, чорнобрового парубка Митра Грома.
