— Ну, чого стоїте! Анна! Хопти[1] узбирати, коровам до припусту! Ти, дівко, бігай, телята напій! Ну, борше!
Анна зараз метнулася мовчки, радніше, як звичайно. Чаруюча сила лежить в однім однісенькім ласкавішім слові! Горпина підбігцем і приспівуючи поквапилася додому, а стара Лесиха, положивши серп на голову вістрям до хустки і завдавши собі на плече сніп первак, гордо помела за нею. Остання прийшла додому Анна, двигаючи на плечах велику верету свіжого, пахучого та цвітистого бур'яну. Корови чекали вже на неї, а побачивши свою звичайну вечерю, зачали ричати з радости і стовпилися разом коло сіняних дверей, чекаючи, аж прийде черга на кожну йти до сіней, перекусити смачного зілля й віддати в чистий скопець[2] свій цілоденний запас молока.
Уже геть-геть смерклося. В Лесихи затоплено в печі й вогонь палав ярким, червоним світлом. Анна з Горпиною пораються, варять, що треба, на завтра. Дід Заруба голосно говорить молитви, сидячи на припічку, а Василь, наслухавшися сварки Лесихи й відібравши зо два бухнаки межи плечі, поліз на піч і заснув, не чекаючи вечері.
Під вікнами почулися тяжкі мужицькі кроки і бреньк коси, а трохи згодом увійшов Гнат у хату, кинув старий солом'яний капелюх на лаву й сів конець столу.
