— Ти на, Галаю! Бики поприпинані?
— Поприпинані, поприпинані, — відповіла Анна, миючи миски й заходячися коло вечері.
— А ти, ґаздине, де твої серпи лежать?
— Або де ж? Адже в сінях над одвірком! Де ж би мали?
— Ага! Аби я був трохи не діздрів[1], був би собі ногу навік віченний просадив! Під самим порогом!
— То певне коти…
— Ой, небого моя! Лиш ти не пантруй моєї праці, як око в голові! Не маєш свого що розмітувати! Не принесла ти мені тут ніякого віна!
Анна замовкла. Її дуже прикро вкололо те слово. „На що ж ти брав мене? Адже ти й тоді видів, що я бідна!“ Такі гадки тислися їй до голови, але смілости не було в неї кинути й собі ж ними Гнатові в очі.
— Ну, спати! — комендерує Лесиха. — Ти, непотрібе, вогонь у печі погаси, грань позамітай у закутець, чуєш? Горшки у піч, най крупи на завтра доваряться. Горпино, води ще нема! Рушай по воду, а хутко!
Анна почала поратися, а Горпина вибігла до сіней. Тут лише злопотіла коновцями[2] та й коромислом, рипнула дверима, а з обори чутно лиш було веселу пісеньку:
Кобим була така красна, як та зоря ясна.
Світилабим миленькому, ніколи не згасла!
— О, які їй по голові сверщки цвіркочуть! | відізвався Гнат, роздягаючись. — Мамо, не висилайте її ніколи вечером за водою!
