— Або чому?
— Та хіба не знаєте? Той довгоносий Громик, он із-за дороги, щось дуже до неї…
— Що? — верескнула Лесиха. — Тото засмаркане сміє підлазити до моєї доньки? Таже я йому волосся обмикаю на його капустяній голові! Я йому піду до матері, най його собі держить, коли не хоче, щоб йому яка кавза сталася!
Гнат ліг уже на постіль. Лесиха довго ще не спала та ходила по хаті.
— Ей, най но я його зловлю в свої руки! Буде він матися! Підсвинок якийсь ходить! Адже як його пірву за лабу[1], а за другу приступлю, то його розідру.
— Угу, а вам що таке, мамо? — зачала уговорювати Анна. Вона досі мовчала на тоту бесіду, кінчила прятати. — Що вам такого припало? От, слухаєте, що Гнат плете! Та най скаже, чи видів коли своїми очама, щоби Громик зачіпав Горпину?
— О, який мені тут з неї адукат[2]! — відкрикнув на постелі Гнат. — А не підеш ти спати, ти, робітнице моя неплачена!…
Лесиха роздяглася й лягла на запічок, де Анна постелила вже була для неї м'яку перину і два заголовки. На печі хропів уже голосно дід Заруба, та час від часу галайкав крізь сон Василь.
— Діду, а оберніться на другий бік! Не хропіть так, піч завалиться! — крикнула Лесиха, штуркаючи діда в бік.
— Бог заплать! Ручечкам роботящим і ножечкам приходящим, і головам вислухащим, —
