Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/450

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вирискалася! Він пізнав старого вусатого вартівника, що стеріг князівського парку.

— Здорові були, Бантромію! — скрикнув радісно, підходячи, до старого. — Що ж то, не пізнаєте мене? Я Іван, князівський візник, той, що його недавно приняли.

— Той, що з князем за границю поїхав? — спитав, чудуючися Бантромій.

— Той самий.

— А який же дідько приніс тебе сюди? Чи може й князь приїхав?

— Ні, Бантромію, я сам приїхав, верхом на палиці.

— Ну, а князь? Де він? Що з ним?

— Не знаю.

— Не знаєш? Аджеж він не нині-завтра має тут бути.

— Так? А то чого?

— Як то чого? Хіба ж ти нічого не бачиш?

І він виняв з кишені такий самий папір, як ті, що були поналіплювані скрізь на палацу.

— Бачити я бачу, ще, Богу дякувати, не заступило мені очей. Але що значать ці цидули, бігме не знаю.

— Це, небоже, квітки, і значать вони, що нашому князеві з його князівства осталося якраз тільки, як цей папір варт.

— А багато-ж він варт?

Бантромій тільки посвистав, зімняв папір у жмені і зробив ним такий рух, що Іван, хоч і який неписьмений, відразу зрозумів його значіння.

— Он воно як! Ну, але що ж це за папір і що на нім написано?