вирискалася! Він пізнав старого вусатого вартівника, що стеріг князівського парку.
— Здорові були, Бантромію! — скрикнув радісно, підходячи, до старого. — Що ж то, не пізнаєте мене? Я Іван, князівський візник, той, що його недавно приняли.
— Той, що з князем за границю поїхав? — спитав, чудуючися Бантромій.
— Той самий.
— А який же дідько приніс тебе сюди? Чи може й князь приїхав?
— Ні, Бантромію, я сам приїхав, верхом на палиці.
— Ну, а князь? Де він? Що з ним?
— Не знаю.
— Не знаєш? Аджеж він не нині-завтра має тут бути.
— Так? А то чого?
— Як то чого? Хіба ж ти нічого не бачиш?
І він виняв з кишені такий самий папір, як ті, що були поналіплювані скрізь на палацу.
— Бачити я бачу, ще, Богу дякувати, не заступило мені очей. Але що значать ці цидули, бігме не знаю.
— Це, небоже, квітки, і значать вони, що нашому князеві з його князівства осталося якраз тільки, як цей папір варт.
— А багато-ж він варт?
Бантромій тільки посвистав, зімняв папір у жмені і зробив ним такий рух, що Іван, хоч і який неписьмений, відразу зрозумів його значіння.
— Он воно як! Ну, але що ж це за папір і що на нім написано?
