бувайте ж здорові обоє! Сідайте на мого фіякра, він заплачений і не щезне під вами так як четверня. А я собі піду.
— А куди ж ти підеш? — запитала Ніна, трохи привстиджена і зворушена його мовою, бачучи, що він зліз з фіякра.
— Піду додому, — сказав Іван. — Будьте здорові!
І заким Едвін і Ніна встигли ще сісти на фіякра, Іван щез їм з-перед очей!
Яким способом це сталося, цього Іван не тямив. Мабуть якесь таємне, йому самому невідоме бажання кермувало в тій хвилі чудодійною силою його перстня. Досить, що в найближчій хвилі по розстанню з Ніною він найшовся в тім місті, з котрого колись вирушив у світ, повний рожевих надій і могучих бажань, найшовся перед пишним палацом князя Довгорукого. Не дуже то пишний вид являв тепер той палац. Пусто довкола, ані душі живої. На брамі, на дверях, навіть декуди на вікнах поперек хрусталевих шиб понаклеювані були величезні, друковані, червоні, сині та жовті папери.
— Що це таке? Чума тут вибухла? Чи може яка нечиста сила закляла цю халабуду? — думав Іван, прохожуючися доріжками довкола будинків.
— А гей, хло! — крикнув на нього збоку якийсь грубий голос. — А ти що за один? Що тут робиш?
Іван озирнувся — і перехрестився. Ну, Богу дякувати, що хоч одна жива душа
