панни, та й оце наш барон злетів сюди, як крук на стерво.
— І нікого нема, хто би його зігнав з того стерва?
— Його? Барона? Сниться тобі, небоже! Він сила! У нього гроші. Якби ти бачив, як тут усі припадають коло нього!
В тій хвилі Бантромій нараз мов сполошився з місця і полетів кудись, так полетів, що Іван не думав навіть, щоби в його старих ногах було ще стільки сили.
— Що це з моїм старим сталося? — подумав Іван, і слідив за ним очима, поки не побачив на кінці алеї якоїсь чорної плями, довкола котрої літало щось, мов золота, блискуча муха.
Іван швидко пізнав цю пляму. Це був барон, котрий ідучи по парку, махав елегантською паличкою з золотою галкою на кінці. Старий Бантромій, добігши до нього задиханий, став перед ним смирно, як ніколи не ставав перед князем, і відповідаючи на якісь баронові запитання, за кожним словом кланявся низенько, мов складений ножик.
— Агій! — подумав собі Іван, плюнув і скрутив у бокову доріжку, щоби не стрічатися з бароном. По хвилі прийшов Бантромій, завстиданий і радісний заразом.
— Ти, небоже, не дуже з мене смійся, — сказав він, обтираючи собі уста і розгладжуючи довжезні вуси. — Не гонірно[1] то так надскакувати перед такою жа-
- ↑ Не гонірно — не чесно.
