бою, як барон, то правда, але що ж зробиш, коли він сила. А при тім іще, небоже, чоловік і спекулює потрохи. Видиш, що баронові це подобається, що він по кожній такій розмові ні за це ні за те червінця в руку тиць, ну, то й думаєш собі: що мені шкодить спину погнути? Вона не зломиться, а червінець, небоже, на старі літа найліпша підпора.
— Ну, але що ж вам таке наговорив ясновельможний пан барон? — спитав Іван, оминаючи дразливу розмову.
— О, нині барон був дуже ласкавий і веселий. Казав, що дістав із-за границі якусь дуже радісну телеграму, що зараз їде туди і не верне аж в день ліцитації, і здав на мене надзір над усім оцим добром.
— Так коло вас можна тут буде й мені притулитися? — спитав Іван.
— Тулися, небоже! Хоч у князевім ліжку спи, але тільки до ліцитації. Потім вже не моя воля. Потім може я тебе проситиму, щоб ти мене де при собі притулив.
— Добре, — скрикнув весело Іван. — Беру вас за слово. Потім я вас притулю!
Жалісливо всміхнувся Бантромій, потрясаючи Івановою рукою.
— Будемо мабуть оба тулитися так, як два голі в одній діравій сорочці. Ну, але ти певно голоден, може би тебе чим погостити? Знаєш що, небоже? Ходімо до княжої пивниці, там у мене в однім закуточку є дещо трохи приховано, то побалакаємо не з сухими горлами.
