головкою далеко більшою, ніж у барона.
— Ну, а коли їм оттак покажуся, — мовив усміхаючись Іван, — то чи схочуть зо мною говорити?
— Свят, свят, свят, — скрикнув хрестячися Бантромій. — А це що таке? Який нечистий в тобі сидить, Іване?
— Ніякий нечистий, дядьку, — сказав Іван, і в тій хвилі щезло з нього все його панство, — це тільки так, жарт. Так оттакий жарт я хотів би зробити й баронові. Допоможіть мені а певно не пожалуєте цього.
— Та хіба то така велика штука розвідати про ліцитацію? — сказав Бантромій, все ще не можучи охолонути з переляку і потрохи підозріваючи, чи не підлазить оце під барона якась нечиста сила, щоби його взяти за старий довг. — А в тім, коли хочеш, щоби я тобі поміг, то і овшім. Мені барон ані сват ані брат. Тільки, небоже, коли хочеш приступати до ліцитації хоч би тільки на жарт, то треба в суді вадію[1] зложити.
— Вадію? Що це за вадія?
— А якусь чималу суму грошей.
— Е, про це не турбуйтеся, це в мене найдеться.
— Найдеться? Тьфу! Ану, перехристися, Іване!
— Що це ви, дядьку, видумали? Не вірите мені?
— А вжеж не вірю. Ну, перехристися, бо інакше й кроку з тобою не зроблю.
- ↑ Вадія — залог.
