— І перехрищуся, і Отче-Наш змовлю, коли вам цього треба, — сказав Іван христячися, — тільки ходіть!
В кілька день після цеї розмови приїхав князь. Він не їхав до палацу — важко йому було й дивитися на те місце, що колись бачило його панування, а тепер пропало для нього, бачилось, на завсігди. Він замешкав у маленькім жидівськім готелю, в однім покоїку, що виходив вікнами на брудне, вонюче подвір'я.
Довідавшися про його приїзд від Бантромія, Іван зараз пішов до нього. Застав князя, що одітий лежав напівсидячи на софі, курив люльку і, здавалося, ні про що не думав. Він не чув навіть, як Іван застукав до дверей, як відчинив їх і як увійшов до покою. Іван побачивши його, зразу подумав, що попав не в ті двері: той сивий, поморщений, зломаний чоловік, ця дряхла руїна, що без думки, без виразу на поблеклому лиці лежала перед ним, кліпаючи осовілими очима — чи це міг бути князь Довгорукий, той самий, котрий іще так недавно плескав «брава» оперетковим співачкам та любувався принадами шансонеток?
Побачивши Івана, він усміхнувся слабо і махнув рукою, не зміняючи свого положення.
— Еге-ге, Іван, Іван, пам'ятаю. Добрий візник, ге, ге, але кепський слуга. Втік, ге, ге, втік від мене, але нічого не вкрав! Ні, не можу цього сказати. Ну добре, добре! Вернув до краю? А? О жебрачім
