купцеві в хлопській веретянці, про котрого ніхто не знав, хто він, відки взявся і за чиї гроші купує.
— Я даю мільйон сто тисяч! — скрикнув барон.
— Браво, браво! — загуло в товпі жидів, котру возний зараз кинувся втишати.
— Я даю о тисячу більше, — сказав Іван.
— Я даю мільйон двісті тисяч!..
— Я даю о тисячу більше, — мов машина повторив Іван.
— Я даю півтора мільйона! — ревнув барон, почервонівши мов рак.
— Я даю о тисячу більше, — товк своє Іван.
Баронові почало робитися моторошно.
Сума, до котрої він вигнався, о много перевищувала все те, на що він числив при цій ліцитації. Він надіявся стати паном князівських дібр без ніякого дальшого торгу, загорнути все за довги, а тимчасом йому прийдеться або уступити і взяти свій довг, а більше нічого, або держатися далі в тім шаленім торзі. Йому пригадалися слова Ніни, і він добуваючи останніх сил крикнув:
— Даю мільйон і шістьсот тисяч!
Ніякий голос не обізвався по цих словах. Уся публіка мов замерла, ждала, що скаже далі Іван, але Іван мовчав і порався щось коло князя.
— За першим разом мільйон шістьсот тисяч, — кричав екзекутор. — Хто дасть більше?
Ніхто не обзивався.
— За другим разом! — кричав далі екзекутор.
