найпотрібнішого, без чого ані душа, ані тіло жити не може. Хоч який малий цей перстінь — додав він, оглядаючи Дідів подарунок на своїм пальці, — то все таки стався він для мене більшим тягарем, ніж усе, що я двигав колись під час моєї служби, надавив мені тяженькі мозолі там, де би їх не надавили ніякі мішки з зерном ані в'язанки дров. Та годі терпіти! Піду на те місце, котре вказав мені Дід, і віддам йому його дарунок.
Сонце хилилося вже до заходу, коли Іван прибув на звісну нам полянку. В лісі стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бреніли і хвилювали в тіні дерев.
Десь трохи далі стрекотіла сойка, стукала жовна о сухе дерево. На середині полянки пражило сонце, розходився запах розігрітого чябрику, похилялися до сонця високі вершечки тоненьких лісових трав. Великий чорний гриб в понурій задумі стояв на гладкім, голім місці під смерекою.
— Діду! Діду! Діду! — скрикнув Іван і тричі вдарив ліскою по смереці.
На той окрик затремтіли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук розносячи їх по ярах і лісових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилі гриб пробуркався зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд і перед Іваном став Дід у своїй власній поставі.
