— Ну, що ж, синашу, прийшов ти таки! — сказав Дід, киваючи головою на привіт Іванові.
— Приходжу, Дідусю.
— А швидко якось, небоже! Видно, не дуже смачний мій дар.
— Швидко? — скрикнув Іван. — Але ж я за той час пережив більше, ніж за сто літ звичайного життя.
— Ну, але ж мій перстінь сповняв свою службу добре? Надіюся, що не кривдуєш собі на мене.
— Та що маю кривдувати, — сказав Іван. — Добре сповнював свою службу, — це так. Тільки, мабуть, служба тота не на мої плечі шита, Дідусю. Не можу довше витримати того добродійства і приношу вам назад ваш дар.
— Я так і знав, що не видержиш, — усміхаючися мовив Дід і взяв перстінь та застромив його собі на палець. — Ну, але що ж ти тепер будеш робити?
— Буду робити, працювати! — радісно скрикнув Іван. В тій хвилі, позбувшися перстеня, він почув себе вдесятеро сильнішим, здоровішим і смілішим, ніж був перед хвилею. — Тепер тільки я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.
— Ну, але може хочеш іще дечого від мене в заміну за перстінь?
— Ні, не хочу нічого! — відповів Іван. — Бо і що ж ви можете мені дати? Того, чого мені найбільше треба, щастя, внутрішнього вдоволення…
— Е, цього, небоже, я тобі дати не можу! — сказав Дід.
