Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/488

«Від народнього обов'язку сам Бог не може звільнити; похваляється звільнить від нього сатана».

„Посол Вєльовєйські прилюдно заявляє, що любить Українців. Ну, кого так пани люблять, того я з спокійним сумлінням можу не любити“.

Тим, що оголосили Франка ворогом Руси, а навіть зрадником, Франко відповідав також віршами, як під заг. „Сідоглавому“, що був поміщений у збірці „Мій ізмарагд“ 1898 р. Наведемо цей вірш, щоби в читача залишилася певна думка:

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!^[1]
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
 Ти, брате, любиш Русь,
 Як хліб і кусень сала, —
 Я ж гавкаю раз-у-раз,
 Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
 Ти, брате, любиш Русь
 За те, що гарно вбрана, —
 Я ж не люблю, як раб
 Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій, то труд важкий,
Гарячка невдержима.
 Ти любиш в ній князів,
 Гетьмання, панування, —
 Мене ж болить її
 Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана, —
У мене ж тая Русь
Кровава в серці рана.
 Ти, брате, любиш Русь,
 Як дім, воли, корови, —
 Я ж не люблю її
 З надмірної любови.

 

1. Сарака — сердега, бідняга.