тися перша всеукраїнська, дійсно національна література. Такі писателі як Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Христофор Бренський, Іван Вишенський, Кирило Ставровецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький, Гавватович, Галятовський і другі виходили хто з червоної Руси, хто з Волині чи з Придніпрянщини, працювали і писали раз у Львові, потім у Вільні, Острозі, Луцьку, Київі і Чернигові, писали мовою по тодішньому близькою до живої мови шляхти і заможнього міщанство, мовою зрозумілою по всіх усюдах Руси-України. Війни козацькі розірвали той звязок, унія, що запанувала в червоній Руси з початком XVII в., довершила розрив. При таких обставинах не диво, що розвій духовий народу й інтелігенції в Червоній Руси пішов значно іншою дорогою, ніж на Україні. Особливо ж відтоді, як Галичина 1772 р. перейшла під панування Австрії і втягнена була в культурний круг дуже відмінний від того, в який втягнена була решта України, ріжниці ті мусіли ще значно збільшитися. Не тільки інтелігенція, вихована в інших школах і серед інших обставин політичних, але й народ з його мовою, звичаями і творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все таки проявляє багато відтінків, котрих годі не бачити, на котрі тяжко гніватися. Ані знівечити ані замазати тих відтінків не можна, та й чи треба? Аджеж це не жадне крадене добро, а здобутки дієвої праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілости.
Мова, хоч і який коштовний скарб, — говорить на прикінці Франко — не є все-таки найвищим скарбом; життя народу і його розвій, придбання економічні, громадські і духові є скарби далеко важніші, для котрих мова є тільки одним із способів».
Іван Лизанівський.
