Падоньку[1] нещасний, куди тут повернутися? В селі сховатись — і гадки нема. В поле втікати, то напевно пропадати: поле чисте, лісу й поліки нема, — виловлять, хіба би в нас заячі ноги, або хіба би ми поховалися в мишачі нори.
— Хомо, прийдеться пропадати аж тут! — кажу я, опускаючи руки.
Ми вже щось аж три ночі не спали, помучились, утепенилися, що ледве дихаємо. Нема сили і кроком поступитися, не то щоби втікати по полю.
— Знаєш що, — каже прудко Хома. — Ходи за мною.
— Куди?
— Не питай, ходи, коли не хочеш пропадати!
Я знав прудку Хомину натуру, змігся якось та й іду. Дорогою гадаю собі:
— І тото приятель, то щирий товариш? Веде мене кудись, Бог вість куди, а словечка щирого не скаже, не потішить, не порадить! Гой, гой, світе мій білий, нещасна моя годинонько!
Правда, не раз мені й до тої пори Хома ставав у великій пригоді, не раз рятував мене, не зважаючи на своє небезпечейство — ну, але ж і я не лишав його ніколи в ніякій потребі, слухав його, як вітця.
Так і тепер.
Таке розгадуючи йду, ноги волочу по якійсь обочі край села з Хомою. Іду та й дивлюся, куди він поведе.
— Гов — сказав Хома, підходячи до самої крайньої хати, — тут треба відпочити.
- ↑ Падоиьку — доленько.