— Тут відпочити? — скрикнув я, роздивившися. — Хомо, а тобі що такого? Таже то сама крайня хата, ще й стоїть на такій голотечі без найменшого захисту! Тут нас так найдуть і зловлять, як горобця в сільці!
— Тут мусимо спочивати! — сказав знов Хома холодно і твердо. — Я не можу дальше!
— Але ж, чоловіче, бійся Бога! — кричу я. — Сам у пропасть пхаєшся! Що тобі сталося? Чи тобі розум з голови виплив? Я тут не буду спочивати, щоби ти мені не знати що давав!
— Не будеш? Га, то як хочеш. Я тут спочиваю!
— Ходи бодай до он тої скирти та там зариємося в сіно. Не дурій, чоловіче, не пхайся сам у нужду!
— Я і кроком відси не рушуся! — сказав знов уперто Хома й пішов до хати.
— Боже мій милосердний, тож то мій приятель, та мій щирий товариш! Доброхіть пхає мене й себе у різницю? І не уступить від свого, хоть гинь! Упреться, як козел рогами! Мати Пречиста! Рятуй мене від усього злого і від такого приятеля!
— Але що ж тепер діяти? — гадаю собі дальше. Прийдеться самому пропадати! Ех, — гадаю собі дальше, — пропадати мені самому де інде, а Хомі тут, волимо вже бодай оба разом гинути!
І я пішов за Хомою до хати.
— Що, нагадався, нарозумився? — питає він мене з насмішкою. Боже, він ще насміхається над моєю нуждою, а з мене би й крови не дорізався!
Хата, що до неї ми зайшли, то була напіврозвалена стара кучка, житло старого діда
