жебрака. Лиш літом він тут часом ночував, — зимою сидів у селі, a й літом звичайно цілими тижнями волочився по селах за жебраним хлібом. І тепер ми не застали його. Хата була засунена засувом, але Хома відсунув його кусником якогось патика. В хаті не було нічого крім кількох торбів, палиці дідової, шапки позшиваної з тисячних латок та й деяких других лахів.
Але мені дивно було, чого то Хома так тішиться й бігає по хаті.
— Гей, Семене — каже він, — ти, бачу, двері засунув? Не засувай їх! Ще й відхили трохи, тут душно!
Боже мій милий, той чоловік, видно, ввесь розум стратив, чи що?
— Відсунь двері й відхили, чуєш? — гукнув на мене.
Що ж було робити? Мусів я слухати налибоватого[1].
— Розбирайся й лягай спати! Треба проспатися, бо в ночі і на волосок оком не змигнемо!
Я стою, витріщивши на нього очі, сам не знаю, що діється зі мною.
— Чуєш, чи ні, тумане вісімнадцятий! Розбирайся та лягай спати! Як буде час іти, то я тебе збуджу.
Мені переверталося в серці й кипіло як у кітлі. Сльози виступали на очі.
— Хомо! — кажу крізь плач, — що тобі сталося? Чи ти стратив Бога з серця? Чи ти забув, що маємо родичів?… чи ти забув, що шандарі леда хвиля надпадуть? Що ти робиш?
- ↑ Налибоватий — сільське посміховище.
