Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/60

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Я випив. Напій був сильний, мене якось проняло теплом, утома відозвалась — за хвильку я заснув мов камінь.

Не знаю, чи довго я спав, чи ні, аж ось Хома будить мене знов.

— Семене, Семене, вставай, шандарі!

Останнє слово, мов ясний грім над ухом, протверезило мене в одній хвилі.

— Де, де, — питаю, зірвавшись на рівні ноги.

— Не питай, роби, що тобі скажу!

— Що робити?

— Зажмури очі, і не отворюй їх, аби що було, аж доки тобі не скажу. Пам'ятай!

— Добре, добре!

— А тепер на тобі отсе в руку!

Я взяв. То був мотуз чи воловід якийсь, не знаю.

— Держися добре!

— Держу.

— Ходи тепер за мною!

Ми пішли.

Дорогою чую — крик якийсь, плач, завід, товар реве, пси гавкають, під ногами болото, — ми відай ідемо селом.

— Хомо, бійся Бога, куди ти ведеш мене?

— Ані слова, тумане! Шандарі надходять! — шепнув він мені своїм твердим голосом. Я завмер зі страху.

— Оттут нам буде  — гадаю собі! — Пропала коза, пропала й береза!

Ідемо дальше, а підо мною коліна лиш диль, диль, диль! Аж ось чую:

— A skad wy, dziady?[1] — питає різкий голос.

 
  1. А звідки ви, старці?