Я випив. Напій був сильний, мене якось проняло теплом, утома відозвалась — за хвильку я заснув мов камінь.
Не знаю, чи довго я спав, чи ні, аж ось Хома будить мене знов.
— Семене, Семене, вставай, шандарі!
Останнє слово, мов ясний грім над ухом, протверезило мене в одній хвилі.
— Де, де, — питаю, зірвавшись на рівні ноги.
— Не питай, роби, що тобі скажу!
— Що робити?
— Зажмури очі, і не отворюй їх, аби що було, аж доки тобі не скажу. Пам'ятай!
— Добре, добре!
— А тепер на тобі отсе в руку!
Я взяв. То був мотуз чи воловід якийсь, не знаю.
— Держися добре!
— Держу.
— Ходи тепер за мною!
Ми пішли.
Дорогою чую — крик якийсь, плач, завід, товар реве, пси гавкають, під ногами болото, — ми відай ідемо селом.
— Хомо, бійся Бога, куди ти ведеш мене?
— Ані слова, тумане! Шандарі надходять! — шепнув він мені своїм твердим голосом. Я завмер зі страху.
— Оттут нам буде — гадаю собі! — Пропала коза, пропала й береза!
Ідемо дальше, а підо мною коліна лиш диль, диль, диль! Аж ось чую:
— A skad wy, dziady?[1] — питає різкий голос.
- ↑ А звідки ви, старці?
