То певно шандар, гадаю собі. — Ну, Господи, помилуй грішну душу! Зараз і до нас заговорить! Дивно мені лишень, чому насамперед говорить до якихось дідів.
Смішливий старечий дідівський голос відповідає ось-ось передо мною:
— З білого світу, паночку ласкавий. Ми Божі старці, браття близці. В ріці купалися, в воду нурялися; я його занурив, а він у воді очі погубив. Хотів найти та не міг, таки до дому побіг.
— Ха-ха-ха! — засміялось кільки голосів.
Боже ласкавий, тут їх мусить бути немало. І чому вони не хапають, не в'яжуть нас? Навіть не відзиваються ні словом до нас.
— Gdzie mieszkacie, wlòczegi?[1] — питає знов різкий голос, але видно було, що крізь сміх.
— Край води, паночку, край води! Наша хата з лободи, защіпка з ріп'яха, а стріха з лопуха!
Знов сміх довкола, але шандарі ще не займають нас. Я дрожу цілий і держуся за мотузок, не сміючи вже направду зі страху проглипнути на світ. Гадаю собі: хай буде, що має бути, побачу, як то скінчиться.
— Jakis bestja, dowcipny![2] — сказав насміявшись досита різкий голос до других. — Ale chodzmy juz! Zdaje mi sie, ze w tej stercie za wsia uda nam sie zlowic jakiego ptaszka![3]
Я чув, як шандарі регочучись віддалились і з диву не знав, де стою.
