— Ходи, сліпий братище! — кричав дідівський дряхлий голос все ще передо мною, — ходи там, де вітер свище! На вітер полягаємо, вітром повкриваємося, вітер під голову візьмемо і тепленько заснемо.
— Ztodziej ze swojemi przymówkami![1] — почулось мені здалека. Хома сіпнув мене за шнурок. Я пішов за ним, все ще не знаючи докладно, чи то сон, чи ява, що зо мною діється.
Ми йшли ще досить довго.
— Ну, отвори очі, сліпий коте! — сказав до мене весело Хома. Я проглянув. Густа мряка вже розсілася круг нас по полю, далеко ще віднілося село, яке було пізнати по клубах диму, що тут і там зносилися понад низькі, солом'яні стріхи.
— Ну, що, з'їли нас шандарі? — питає мене Хома, сміючись.
Я не відповів і слова, не міг ще прийти до себе.
— Товаришу любий, а видиш, що я не пхнув тебе у пропасть! — сказав він потихо. Я тепер перший раз поглянув на нього.
Що це знов? Якийсь дід з довгою бородою стояв при мені.
— Во ім'я Отца і Сина, а тобі що Хомо?
— Те, що й тобі! — відповів він.
— Те, що й мені? А це як ти гадаєш?
— Подивися в воду на свою вроду! — відказав він дряхлим дідівським голосом. Недалеко була широка калюжа, я поглянув — угу на тебе, маро! Коли би я не знав, що я сам, то я би не пізнався, аби що! Дід та й дід з мене, хоть
- ↑ Злодій зі своїми приказками.
