гинь, не пізнаєш Семена. Пообвішуваний торбами, з довгою палицею в руці, з сорокатою шапкою на голові. Хома й собі ж так! Через те він казав мені так напруго[1] йти спати в дідівській хаті! Угу!
Так ми, бачите, уйшли на цей раз біди, але, чи гадаєте, що на тім скінчилося? Шандарі шукали, парцювали[2] дальше, ми йшли та кидались у різні боки, як ті ворони на вітрі, колесили та колесили поза Дністром. Аж ось чуємо: вже унялася трохи біда, вже нема шандарів в околиці. Ну, слава Тобі Господи! — гадаємо — таки ми на цей раз спаслися! Тепер треба міркувати, щоби деяким чином до дому вернути. Радь, Хомо! Провадь, Хомо! Хома взявся провадити.
Ми вертали поволі манівцями, осторожно, щоби де несподівано не попались у руки шандарам. Бог поміг, ми зблизилися вже до свого села, ось лиш пів мильки, не дальше. Хто би був гадав, що тут найдемо те, чого ми майже через півроку не могли найти по чужих селах? А таки найшли свою біду на мості, як кажуть. Та й то через мого приятеля, через Хому.
Сиділи ми два дні в очереті. Було чутко, що ще в нашім селі шандарі. Другого дня вечером каже Хома:
— Знаєш що, Семене. Мене нога болить, може б ти вийшов де в село, розвідався, що чувати, та приніс що їсти?
Я пішов. Ледве я вийшов з очерету, дивлюся: шандарі ходять по полю. Я, побачивши їх, аж одебелів з переполоху. Господи, ану ж но вони
