Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/73

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Підмайстер слухав цієї бесіди, понуривши голову і хитаючи нею, немов дрімав. А коли жидівка принесла пиво, він перший узяв склянку, калатнув о муляреву і сказав:

— На здоров'я твоєї жінки!

— Дай Боже, щоби й ти не хорував, — відмовив муляр і надпив трохи свою склянку. Видно було з його лиця, як неохітно його вуста тикалися напитку. Ах, може на нього пішов останній гріш із визиченого перед чотирма днями ґульдена[1], що мав прокормити цілу його нещасну родину аж до ліпших днів, бо другого Бог знає чи де вдасться визичити! А тепер він за останній гріш узявся гостити свого ворога, щоби хоч так задобрити його.

— І ще ж ти, куме коханий, зваж так на сумління, що я тобі такого зробив? Що в злості сказав тобі нечемне слово?.. А ти ж мені скільки наговорив! Бігме, куме, не добре так кривдити бідного чоловіка!

Кум, випивши пиво, знов схилив голову і хитав нею, немов дрімав.

— Та вже  — заговорив несміло муляр  — будь ласкав, у понеділок… теє… Сам видиш, куди бідному чоловікові дітися? Хіба таки на пні гинути з жінкою й дітьми?

— Та що, скажеш дати ще склянку того шуму? — перервав його бесіду підмайстер.

— А, і овшім, і овшім! Гей, ще склянку пива!

Жидівка принесла пиво, підмайстер випив його й обтер уса.

— Ну, та як же буде? — спитав тривожно муляр, стараючися взяти підмайстера за руку і дивлячись йому в лице.

 
  1. Ґульден — карбованець.