Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/77

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

40 ринських став властителем ґрунту й ґаздівства, отаксованого на 150 золотих ринських, а вартного що найменше 200 зол. ринських.

— Ну, ти дурний хлоп, — обернувся він до Миколи. — Не казав я тобі, загодися зі мною, віддай мені половину твого ґрунту? А тепер видиш, я маю цілий!

— Бог тебе покарає за нашу кривду, ти п'явко людська! — крикнула заходячися від сліз Прачиха.

— За що мене мав Бог карати? Що я не по правді робив? Тебе саму най бог карає, ти паскуднице, ти! Зараз мені забирайся з мого обійстя!

Прачиха живо обтерла сльози й хотіла ще щось сказати Морткові, але Прач махнув на неї рукою і сказав зломаним, глухим голосом:

— Дай йому спокій! Що вже тепер говорити? Нічого не врадимо! Бог нас покарав, бо така його воля… Нехай і так буде! Ходім!

Він устав, узяв за руку хлопчика й пішов, а за ним розливаючися слізьми пішла і його жінка з малою дитиною на руках.

— Оттак, куме, вже знов одного ґазди[1] не стало в громаді, — гуторили між собою селяни на оборі.

— Га, видно якийсь допуст Божий на мир християнський!

— Ей, говоріть, „допуст Божий“! — сказав один, трохи порядніше вбраний від інших. — От нарід сам собі винен, та й годі!

— Ей, куме, куме, — відповів перший, — не говоріть так. Добре так, що вас Бог поблагословив, біди не знаєте. А бідний, то нехай

  1. Ґазда — хазяїн.