була одна нужденна халабуда, все під одною стріхою, на якій було більше зеленого моху, лободи та кропиви, ніж соломи, збудована з перегнилих драниць у вербових стовпах.
— Хто да вєнци? — повторив своїм українсько-польським, ніби то урядовим жаргоном возний. — Сума виволання 150 ринських.
Довкола стояло кільки селян у нужденних сіряках і солом'яних капелюхах, а також два-три пейсаті, брудні жиди. Вони гуторили між собою, озиралися по подвір'ю, де відбувалась ота подія, але на оклик возного ніхто не відповідав.
А на боці, коло розваленого плота сидів на колоді сам Микола Прач, високий, може тридцятип'ятилітній чоловік, худий як скипа, з лицем зіссаним нуждою й недугою. На колінах у нього сидів хлопчик п'ятиліток, тулячись до вітця і з ляком позираючи на чужих людей перед хатою. А побіч нього стояла його жінка з меншою дитиною на руках, і запаскою обтирала сльози.
— Хто да вєнци? — кликав возний, обзираючись. На те приступив до нього жид, сам таки Мортко Шіндер, і лівою рукою діткнувшися ярмурки на своїй голові, сказав:
— Ни, по що, прошу пана, давати вєнци? Я дам сорок.
— Мортко Шіндер дав сорок; хто да вєнци? За першим разом! — кликав возний.
Ніхто не озивався.
— За другим разом!..
Усі мовчали, чути було тільки, як глухо хлипала Прачиха.
— За третім разом!
Голосні удари молотка о дошку були відповіддю на той оклик. Мортко Шіндер за свої
