ється цюкання, велетня обрубують з галуззя і по утертій колії спускають долі горою на ріку, яка донесе його просто до машини. День по за день зі всіх верхів навкруги лунає те цюкання і той крик, день по за день сотки лісових велетнів з хрускотом зсуваються по голих, шутрових урвищах гір у долину, щоби там на воді ждати, аж прийде їх черга лягати під невмолимі залізні зуби парових пил. І день-у-день 14 зложених пил (ґатрів) гризуть кості лісових велетнів, мов 14 великих невтомних червяків.
Між рубачами працює й Микола ось уже від року. Він став іще нужденніший і сухіший, але сьогодні рубає з якимось завзяттям, немов та смерека — його смертельний ворог.
— Чей нині останній раз, Господи, чей останній раз! — думає він собі, високо замахуючи сокирою.
Він нині щасливий. У його ремені завиті в шматині лежать у безпечнім сховку 50 ринських, зароблені за рік. 40, рахує Микола, буде жидові, а 10 на початок господарства. Нині вечером кінчиться його робота, а завтра він піде домів.
І справді другого дня ще не світ, не зоря, а Микола Прач опирав уже далеко від Людвіківки. Він ішов швидко, аж задихався. Думка його літала в будучині, не хотячи ані раз глянути поза себе, де нічого не стрітила б, як тільки недолю та недостаток.
— Насамперед піду до жида — думав собі бідний чоловік, — викуплю поле й хату, а тоді вже до жінки… „Ходи, скажу, час прийшов обстати знов на своїм!“
Ота думка додавала сили його слабим ногам. Сонце стояло над заходом, коли дійшов до
