свого села. Серце забилося в його груди, коли побачив здалека свою на пів розвалену хату і широку корчму край села. Добуваючи останніх сил, він поспішав до неї.
— Добрий вечір, Мортку! — крикнув він, входячи до корчми.
— Добре здоров'я! А, то ви Миколо? — сказав Мортко. — Де ж то ви бували, що вас так довго не було видно?
— Був на роботі, — сказав Микола. — Слухай Мортку, я тобі маю щось сказати.
— Ну, що таке?
Микола видобув з череса шматину, розв'язав її і положив перед жидом чотири десятки.
— На, видиш! Віддай мені ґрунт і хату.
— Що, що, що? — скрикнув жид і відступився. — Ти хочеш за сорок ринських купити ґрунт і хату? Ха-ха-ха!
— Не купити, але своє відобрати!
— Відобрати? Ов, а то як відобрати?
— Я тобі віддаю, що тобі винен, а ти мені віддай ґрунт і хату.
— Овва! Ти, бачу, Миколо, десь набрався великого розуму. У нас так не йде! Мені за той ґрунт дають триста ринських. Я хочу чотириста, а тобі дам за двіста п'ятдесят. Розумієш?…
Микола став мов остовпілий від тих слів. Жид, бачилось, злякався, бо шморгнув до ванькира й запер за собою двері. В корчмі було кілька знайомих селян. Ті обступили Миколу, зачали вітатися з ним і потішати його, але він стояв мов стовп, не зводячи очей із того місця, де перед хвилею стояв жид. Довго-довго простояв так бідний чоловік, а далі обернувся до людей.
