— Треба буде — каже — взятися обом, а то ти сам за тиждень не зробиш усієї роботи. То я вже своє все відложу!
Добре. Отак гуторячи, поспішали ми трохи що не підбігцем додому, щоби, бачите, часу не тратити.
Зараз того ж дня прихопилися обоє, як до гарячого борщу. Пруття наносили цілу стирту, — фабрика в хаті! Я гілля обламую, вона листя обчімхує, аж їй шкіра з долонь позлазила, а я відтак грубші кінці ножиком чехолю, складаю, в'яжу, держаки стружу — кипить робота. Прийшлося до неділі, ціла сотня мітел готова і в зв'язки по п'ять-двадцять пов'язана. Так уже й приладжено, що кожне з нас бере по дві такі зв'язки на перебесаги: через плече ужовка, одна зв'язка на груди, а друга на плечі звисає. В понеділок беремо ми добрі дрючки в руки, зв'язки на себе — чеши до міста! Спека така, що крий Мати Божа! З нас цюрком поти ллються, в горлі пересохло, ну, але що робити. Коли заробок, то заробок.
Приходимо до міста, всі жиди на нас очі повивалювали. Що то, не бачили ще, щоби хто коли такі великі зв'язки ніс.
— Слухайте, чоловіче — посмішковуються з нас, — а ви де коні продали, що самі фіру пруття двигаєте?
— Чоловіче, чоловіче, — кричать другі, — а в кого то ви березовий лісок купили? Чи ви на продаж лісок березини з бабою до міста принесли? Що хочете за лісок березини?
А ми нічого. Ледве дихаємо, а йдемо, аж очі з голови лізуть. Дав Бог, якось ми долізли аж до того дому, де пан казав чекати. Прийшли перед ґанок та й телевх оберемками на землю
