і самі мов неживі попадали на ті оберемки та й відсапуємо так, що аж язики повивішували. Нема, нема, аж тут вікно скрип, наш панище визирає.
— Ага, — каже, — то ви, чловєчку[1]?
— Так, прошу пана, то я з мітлами.
— Добре, добре, я зараз до вас вийду.
Запер вікно. Ми чекаємо. По добрій хвилі вийшов.
— Ну, що ж, ви принесли мітовки?
— Так, прошу пана, сто, як пан казали.
— Ага, ага, то добре. Але знаєте, що я їх тепер не потребую, візьміть собі, най у вас іще будуть до якогось часу, або й можете їх попродати… А мені як буде треба, то я вам перекажу. А тепер нате вам оцей квиток, покажете війтові, то він уже вам скаже, що маєте робити.
— Ба, а то як, — кажу я. — То пан замовили, а тепер не беруть?
— Ні, не беру, — каже він лагідненько, — бо мені тепер не треба. Але ви не бійтеся! Я вас не забуду. Ось вам той квиток, нате!
— На що мені вашого квитка? Що я з ним ізроблю?
— Візьміть, візьміть, — каже він. — А в тім, як не хочете, то як схочете. А тепер ідіть собі з Богом.
Я вже, правду кажучи, хотів поставитися до нього з язиком, але він обернувся та й шусть назад до хати. Ми зісталися мов водою зілляті. А далі, що діяти, забрали мітли та й пішли на торг, щоби хоть що-то розпродати.
- ↑ Чловєчку — з польського — чоловіче.
