Аж ось так десь за тиждень кличе мене війт. — Що за біда? — гадаю собі. Прихожу, а війт сміється та й каже:
— Ну, діду Паньку (мене всі звуть дідом, хоть я не такий то ще й старий), маєш благовісника.
— Якого благовісника? — кажу та й дивуюся.
— А от якого, ади! — та й вийняв папір, той самий, що мені той пан оногди давав, розвернув його та й став читати щось таке, що я ані капиночки не зрозумів крім свого власного імени.
— Ба, та що тут таке сказано? — питаю.
— Сказано, діду, що ти великий багач, по сто мітел щотижня продаєш, гроші лопатою загрібаєш, та й велено поставити тобі оцю п'явку.
— Яку п'явку? — питаю я, вухам своїм не вірячи.
— Аркушок, небоже.
— Аркушок? Ба, та який аркушок? Для кого?
— Ей, діду! Не чинися глухим, коли тобі не позаступало! Адже ж не для мене, а для тебе! Маєш платити по при домовий ще й заробкового податку п'ятнадцять ринських річно.
— П'ятнадцять ринських річно? Господи? Ба, та за що?
— За мітли! Чуєш, що пан комісар податковий подав тебе на аркушок і каже, що ти по сто мітел на тиждень продаєш.
Я став, як той, кажуть, святий Семен Стовпник, що п'ятдесят літ на однім місці стовпом стояв. Так як би я чемериці наївся.
— Панє вуйці, — кажу згодом, — я не буду платити.
— Мусиш!
