— Ні, таки не буду. Що мені зробите? Що голий за пазуху сховає? Адже знаєте, що на мітлах я й у цілім році ледве п'ятнадцять ринських зароблю.
— Що я маю знати? Пан комісар мусить ліпше це знати! — каже війт. — Моя річ стягнути податок, а не хочеш дати, то я здекутника[1] вишлю.
— Овва! Шліть хоть зараз! У мене здекутник здохне, заки що знайде.
— Ну, то продамо хату й грядки, а вас на чотири вітри. Цісарське не сміє пропасти!
Я зойкнув, мов підрізаний.
— А видиш, — каже війт. — Ну що, будеш платити?
— Буду,— кажу, а сам собі своє гадаю.
Минули три роки. Я не платив ані крейцара. Як приходила здекуція, то ми з бабою ховалися в лози, мов від татар, а хату замикали. То ті здекутники прийдуть, покалатають, поклинуть, та й потечуться далі. Два рази хотіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люди відпросили, але на четвертий рік урвалося. Ні просьби, ні плачі не помогли. Рештанції[2] на мні назбиралося щось на шістдесят ринських. Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як ні, то хату пустити на ліцитацію. Я вже й не тікав нікуди, виджу, що нічого це не поможе. Ну, та й що? Назначили ліцитацію, отаксували все моє добро на круглих шістдесят ринських. Приходить той день, тарабанять, кличуть купців… „Хто да вєнци[3]?“ — еге,
