— Що за вид! — якось сквашено відповіла вона. — Нічого особливого.
Вернули додому. Герш уже тоді, в першім році їх життя, слідив крок за кроком, як оте, що йому справляло почуття жалю на її вид, отой вираз туги за чимось далеким і неосяжним, чого вона, мабуть, і сама не підозрівала, — погасає, тратить свій блиск і переходить у якусь апатію. Вона цілими днями сиділа нерухомо біля вікна, покинула шитво, не займалася ніяким господарським ділом, ані кухнею, і німо та безучасно гляділа на вулицю.
Гершко, зайнятий своїми ділами, рідко коли, крім шабашу, проводив дні дома, і зразу не турбувався тим. Надія, що в Рифки незабаром уродиться дитина, яка оживить її, заставить більше рушатися й поратися, заспокоювала його. Притім же він не мав до жінки ніяких вимог, вона не потребувала нічого робити, теща сама заходила маленьке домашнє хазяйство, в якому йшло тихе, одноманітне життя.
Та з часом прийшла зміна. У Рифки родився син. Порід був дуже тяжкий, мучив її майже цілий день, і лише при помочі лікарів можна було дитину й матір удержати при життю.
Коли Рифка видужала з породових болів, у неї появилися ознаки божевілля. Вона кілька разів поривалася з'їсти свою дитину, і мати мусіла взяти її до себе та найняти мамку, бо з Рифкою ані хвилини не можна було лишити її саму. Потім, десь так по році, коли хлопчик почав уже бігати й своїм гомоном заповняти хату, вона дуже полюбила його, пестила, цілувала, за для нього покинула навіть дотеперішню нерухливість, бігала й реготалася разом із ним.
